jhfgkjhk

 

jhfgkjhk

kjfgjhg



От і відбулася моя перша поїздка на скутері на мою маленьку Батьківщину. Вірніше буде сказати, що в те місце де народився мій дідусь.
Ще близько початку літа мною та моїм батьком було вирішено, що в цьому році ми все ж таки поїдемо в Полтавську область в місто Гадяч та навістимо наших родичів. Дуже давно я не був у Соснівці. Це село неподалік Гадяча яке аж потопає в сосновому лісі (мабуть і назва від цього) та річкою Псьол, що так дивовижно мане мене.
На роботі мені дали трохи «відпустки» тому було вирішено не гаючи часу збиратися і на наступний день виїжджати. Виїзд було заплановано на 4 –ту ранку. З собою крім наших речей везли коробку з кругами для сушарки фруктів. Величенька коробка розмістилася на місці пасажира на моєму скутері та крім неї я віз палатку та вудочки. Як же без вудочок до річки. Запчастини, ноутбук і та стандартне приладдя лежало під сидінням. Наче добре спакувавсь. А найголовніше озброївся фотоапаратом, щоб сфотографувати на згадку побачене. Та й дідусеві показати фото його рідного краю, адже поїхати туди він вже не в змозі. Із запчастин взяв тільки ремінь варіатора, задню лампу, та свічу запалення. Всі інші речі запакували в сумку з проектора та закинули батьку на скутер. Крім того взяли з собою 10 літрову каністру бензину, щоб не застала зненацька халепа в дорозі.
Перший день.
Виїхали близько п’ятої. На дорозі пусто, машин майже нема. Накрапав невеликий дощик, хоча по прогнозу не було. Проскочивши до Борисполя дощик припинився і далі не набридав. Включивши в плеєрі Арію «Я свободен», ми поїхали далі. Яготин проскочили швидко тільки і встиг що сфотографувати в’їзд в місто. В Пирятині була перша зупинка. Тепер для того щоб звернути на Лохвицю потрібно було їхати близько кілометру від повороту, там розвертатися і їхати в зворотному напрямку. Постояли, попили водички та поїхали далі. Зупинились не дуже далеко від Пирятина, кілометрів за 10, так як це була вже більша половина шляху то зробили привал. З’їхали з траси а там такі ландшафти .. аж подих переймає.
Лохвиця, за нею Червронозаводське. А далі вже і Гадяч (Гетьманська столиця). Приїхавши до родичів наших я думав що зустріну Олесю, свою сестричку троюрідну, а її не було в той день в місті :(, вона на роботі була. То ми перекусивши (наївшись від пуза) у тітки Ліди, - поїхали в Соснівку (край соснових лісів). Ліси це село обступають, наче густа зелена хмара. Як вїджаєш в село то ніде не видно хат. Вони просто потопають в божественному сосновому лісі. Тільки подекуди через листя блищать білі стіни хат, та проти сонця вікна. А ось і церква Соснівська височіє на пагорбі, і аж сміється з молодих ялин. А поблизу криниця вся уквітчана квітами.
Так як швидкість була близько 60 км за годину (хоча все одно не насолодився вдосталь природою що проїжджали) та з усіма зупинками до Соснівки ми добралися десь о 15-тій.
За відстань в 300 км у мого коня нічого і не трапилось, скут був закручений нормально нічого не розбовталось. Повітряний фільтр за який я найбільше переживав був в гарному стані. У батька трохи розкрутилося кріплення багажника і дзеркало.
День другий
Як приємно спати на сіновалу (запах сіна, поскрипування шашелі у сволоку, тупотіння на даху куниць). Адже, коли спиш на сіні, відчуваєш шепіт сухого різнотрав’я - воно аж мане до себе на луки побігати босоніж по вранішній росі (ось воно щасливе босоноге дитинство). Зранку прокинувся від щебетання ластівки. І все це не замінить жодне комфортне ліжко в самому престижному районі міста. Та й час в селі якось спокійно спливає, не те , що в місті – біжить аж спотикається. Вирішили проїхатись до Гадяча та побувати в селі Малі Будища щоб подивитися на подвір'я та хату де народився і жив мій дідусь.
Поїхали із Соснівки в Гадяч іншою дорогою. А там такий рівний асфальт що не міг утриматись і розігнався на скутеру по максимуму (до відмітки «страшнувато»). Швидкість по дорозі через ліс в 130 по спідометру - вливає літра 2 адреналіну. Я і не очікував що біля села і така гарна дорога.
Приїхавши до Гадяча зустрів нарешті свою сестричку. Яка ж вона красовиця у мене. Поки там поговорили та з комп’ютером розібралися. Ми всі зібрались та поїхали по видатних місцях. Спершу заїхали в с. Будища. Так, хата там виявилась запущеною - ніхто нажаль там зараз не живе а лише користується городом. Хоча за височіням бур'янів, рип'яхів - і врожаю майже не було видно, хіба що подекуди гарбузики своїми «хвостиками» намагаються залізти на найвищі бур'яни, щоб хоч трішки поніжитись під промінчиками сонечка. Та, що там врожаю, будівлі які на подвір'ї ледь прозрівали з тих кущів. :(. Навіть промайнула думка, що дідусеві й страшно показувати фото його будинку - дитинства. І продавати не хочуть :( я б купив).
А як повертались до Гадяча, то на нашім шляху підіймались на величезну гору а на ній розташований цвинтар. Пішли на нього і там відшукали могилу свого прадіда Андрія, та всіх пращурів по дідусевій лінії. А от краєвид який звідти відкривається то просто супер! Коли стоїш на схилах гори, то аж хочеться розставивши руки полетіти наче птах. Аж подих переймає дивовиж цього мальовничого краю. Неподалік помітили глиняний кар’єр де видобувають гончарну глину. А він такий величезний, що аж трішки страшнувато від його величі. Зійшовши на його пагорб, помітили вдалині зелений килим соснового лісу. Ген-ген там в далині, видніється стовп диму це напевно «файні орендарі» палять щойно вимолочену солому, щоб бодай селянин не взяв жменьку соломи домашній худобині. А там далі, он серед лісу, серед зеленого моря, на горбі неначе пливе в зелених хвилях біла ніби з казки баня Соснівської церкви. От одна хмарка ніби впала з неба й зачепилась за вершок бані, і ніби посміхається мені. Так би й полинув по зеленому килиму, по уквітчанім лузі, і хмаринку оту дістав би. А он наче голубою стрічкою грайливо в'ється по між вербами річка. Прозорий наче скло Псьол плине ніби з –за гори, переливаючи свої маленькі сріблясті хвильки по долині лугу, і своїм тихим шумом, ніби шелестом, звеселяє серце долини. Шкода тільки, що такої краси на все життя не налюбуєшся.
На зворотному шляху заїхали на єврейське кладовище, яке сховалось в глибокому яру на березі річки у місті Гадяч. О Боже, яка там краса! Воно знаходиться у підніжжя гори, а спускатись до нього довелось по металевих східцях які ведуть аж до річки. Вандали понівечили деякі пам’ятники але все ж деякі збереглись. Там ростуть прадавні дуби й осики до яких захотілось підійти й обняти, щоб послухати про що вони перешіптуються між собою. На цьому кладовищі похований єврейський равін великий і весною туди з’їжджається багато паломників.
Коли повертались до Соснівки то розігнався по тій дорозі з рівненьким асфальтом, так Олесі навіть сподобалося :). Згодом пішли до лісу по гриби, назбирали десь з пів відра. Якщо взяти до уваги що дощів давно не було то це було добре. Так давно не їв смажених грибочків підсмажених на вогнищі. Смакота.. А Олеся в мене така хозяюшка, готує просто супер.
Ввечері влаштували - «Андрюшкін кінозал» :). Дивилися якісь кіношки, мультфільми після вечері.
День третій
Вирішено поїздити по околицях. 30-40 км місто Зіньків.
Зранку пішли по гриби та назбирали вже десь відерко. З Олесею менше і не назбираєш. Поки всю тару взяту з собою не заповниш то із лісу не вийдеш :).
А зібралися ми в Зіньків не просто так а на базар але приїхали туди пізно десь об 11-тій. Всі чомусь розбігалися. То ми все ж таки взяли олійки, хліба, та Олесі шльопки таки красиві :). Та причиною зборів всіх з базару я так пойняв була дощова хмара. А ми ще хотіли в Опішне поїхати ще кілометрів 30 від Зінькова там дуже класні фарфорові та глиняні вироби. Отже, виїхали ми назад і в дорозі як застав нас дощ. Посипались рідкі краплі дощу, великі, як лісові горіхи, важкі, як розтоплене олово, а потім одразу полив дощ як з відра. Здавалось, ніби розверзлись небеса, і звідтіль лилась ціла річка на землю. Не видно було навіть іншого узбіччя дороги. Здавалося, що ми не вкерували човном і потрапили на дно якоїсь річки, де вода плине і під нами і над нами. Добре хоч блискавки не було, а то моя сестричка – просто боягузка. Вона й так заховалась аж в глиб чагарників від дощу. Нащастя через півгодини дощ перестав. Через шосе зтікала ще вода, а асфальт аж пашів теплом. Приїхали до Соснівки та пішли ми з Олесею на охоту по гриби а батько на рибалку. А ввечері наварили бощику. Ну вірніше Олеся наварила нам борщику :). Я лише трохи допомагав картоплю чистити, та дигостувати. ММмм ням як смачно Борщик на плиті дров’яній. Просто екстремальні умови. А вийшло і гарно і смачно.
День четвертий
Так як, все-таки хотілося в Опішне. Ми вирішили заїхати ще і по гоголівським місцям. Від Опішні до Диканьки приблизно кілометрів 17. Тож було вирішено їхати Зіньків-Опішне-Диканька і назад.
Опішне таке собі село чи місто, не зрозуміти. А воно відрізняється від Соснівки своїми садами, тут хати просто потопають в грушах і яблунях. Просто очі розбігаються. Але глиняні вироби там класні. Хоча прикро, що їх там вже давно не виробляють. Цехи закриті а люди безробітні. Кажуть, що майстрів тієї гончарної справи вже майже не залишилось, і не буде кому передати це віковічне мистецтво. А привозять сюди посуд, з інших міських фабрик. Тільки й дивись, щоб не придбати глечик на якому написано – «made in china» (і таке бува). Просто тут вигідно продавати, адже завжди манять історичні краї туристів, та й не всі знають, що вже давно нема отієї кераміки дійсно опішнянської. Ми теж придбали 6-ть полумисків та поїхали далі в Диканьку. А там, а там …. така церква яку Гоголь в повісті Вій описував. Церква стоїть на пагорбі а поряд ставок аж потопає у вербах. Купивши хліба ми поїхали додому. Ну як це водиця, ми з пустими руками не можемо приїхати :) . По дорозі додому «позичили» у місцевих фермерів на полі качанів кукурудзи та величезних шляпок соняхів. А чьо - вони не обідніють, більше державу обібрали! Зупинившись на узбіччі по фотографувались на згадку. І двинули додому. Розвівши багаття, на вечерю наварили качанів кукурузки та насмажили грибочків. А воно все таке запашне коли приготовлено на вогнищі. Пахне димом, сосновою смолою. Та й взагалі приємно подивитись на грайливе полум’я вогню. Яке своїми язиками облизує сковороду з грибами.
День п’ятий
Рибалка, рибалка, рибалка :). Це просто говорить, так як річка просто неподалік від будинку пролягла . та тут взагалі Рай. Будинок розташований в лісі, що аж шишки падають до подвір'я (за грибами йти не далеко за те), а на рибалку чи просто піти покупатись. Так це просто і лінивому під силу, адже як кажуть «все блаженство в роті». А, що ще потрібно для відпочинку?! Свіже соснове повітря – є, річка, ліс, луг в якому аж потопаєш від пахощів квітів, трав. А головне людей тет дуже мало. Повністю поринаєш в недоторканну природу, спів пташок, шепоту вітрів, шелестіння листя. От, і всі тут розмови. Чим не романтика?! Нікуди не їздили а лишень бо рибку ловили :). Наловили десь 15 невеличких верховодів та плотвичку. Зате бачили наслідки ловлі риби електровудкою :(. Така немаленька рибка і пливла доверху брюхом :(. Раніше, в дитинстві рибалка була краща. Риби було багато. А зараз тільки мальок, та й то мало. Всьому вина браконьєрство. Випадково, ловлячи коників, - зловив богомола. От, він мені й позував, як та модель. То в ту позу , то в ту – точно розумів, що я його фотографую. Отже, на фотографували ми більше а ніж наловили риби. Та це все ж добре. Адже така навколо краса, аж серце стискається розуміючи, що скоро все ж їхати до міста. І хтозна ще коли доведеться тут побувати, послухати цілі хори жабок, цвіркотіння коників, поспостерігати як вужі полюють поблизу берега на жаб а ті в свою чергу кмітливі - втікають.
Прийшовши з рибалки - наварили з сестрою супу с йомайошками (так кажуть на макарони) та грибами. Я брав в приготуванні саму активну участь. (готував багаття, чистив картоплю, був дегустатором страв – а це сама відповідальна мить!)Так, от були ще в нас варені і смажені гриби. Смакота, куди там ресторану. А варені сироїжки класні коли приготувати їх з часничком та олійкою додавши трішки оцту, та з домашнім винцем – пальчики оближеш! :). Думаю, що грибів наївсь на все життя.


День Шостий (останній в Соснівці)
Гриби. Про них, теж можна довго говорити. Як тільки до лісу попадеш, то як в полон. Він просто своїми чарами так просто не відпуска. Охотниця Олеся вийшла по гриби ну і ми разом поряд були. Це я так говорю, бо майже всі гриби вона вполювала (вона тут, часто бува тому і вміє їх шукати). Я просто дивують, наче нічого окрім шпильок та шишок нема а вона все збирає та збирає гриби. Та й ми дещо знайшли. Гриби не встигають сховатися коли Олеся їх знаходе:). То «ми» їх назбирали 3 відра :). А в мене переважно було «тихе» полювання – фотоапаратом. Ото, нафоторрафував. Гриби теж гарно позують, - то з моху виглядають, то з-за сосни – моргають, то в золотавім листі берізок визирають. А один так просто примостивсь біля квіточок – дзвоників. І росте собі біля синьооких як той парубок в картузику (може компліменти сипле про їх вроду, - це залишилось для мене загадкою). А он в ялинах - з моху визирають польські гриби наче брати (кашкетиками зрослись). І звісно ж по фото-полював за сестрою, вона говорила, -«я не фотогенічна», а я довів протилежне. Думаю, полювання в мене вдалось на славу! Налюбувавшись грибами, прийшли додому їх готувати. Тушили картоплю з тушонкою. А тушонка своя домашня. (З півня, колись мабуть гарно співав). І як повелось – нажарили величезну сковороду грибів. Ох і вміють же тітка Ліда та Олеся готувати так класно. Ввечері аж не хотілося щоб сонце сідало :(, тому що зранку треба було від'їхати :(. Смуток аж душу ятрив. Довго не міг заснути, вже й сіно якусь не ту… а сумну пісню співало, і шашлі не скреготали (мабуть хотіли лишить мене в спокої, з думками). Та мені від цього не ставало краще, все більше, й більше стискалось серце від болю розлуки з цими краєвидами, пахощам сіна, пробудження під щебетання птахів, ласкавого проміння сонця, шепоту сосон. Справжньої волі, раю.
День сьомий
Вставши рано в ранці десь о шостій. Зібрали свої манатки. Останній раз обвів поглядом подвір'я, вдихнув повітря яке аж пронизане запахом свіжої живиці. Та з смутком в серці поїхали у Гадяч завезти Олесю. Скинувши фотки Олесі на комп’ютер і перепакувавшись бо в дорогу нам дали курку яйця та відро картоплі (яку я довіз до Києва, бо дуже вже смачна вона там росте). Кукурудзу варену дали та Олеся надавала повні кармани груш :). Обійняв сестру й пообіцяв, що ще раз приїду в ці краї. А, я повинен дотриматись слова. Я обіцяв і природі з її чарівними краєвидами і сестрі. Ось і вже дорога стрімко йшла вздовж річки Псьол, кучерявих лісосмуг, сіл тонувши від зелені і так аж до Манжелії. Спочатку через Сари, Рашівку, Малу та Велику Обухівки (суперові краєвиди там), Великі Сорочинці (щорічний ярмарок там буде в цьому році десь 19 серпня), Гоголеве (поряд з селом нафтові родовища, там стоять насоси нафтові). Так, що там забруднене вже повітря куди там до Соснівки з її чистим раєм. От аби ця «цивілізація» не добралась до нього, а то все спаплюже. Одна з наших зупинок була далі у Великій Багачці. А зупинились для того, щоб з'ясувати як їхати далі по правому чи лівому березі Псла та й заправитися треба було. Бензином заправлялися тільки на Авіас плюс їх найбільше в полтавській області. Та й бензин наче непоганий.
Колись років 20 тому ми всією родиною сплавлялися на байдарках по Пслу із Сум до Манжелії і тепер хотілося проїхати частину того маршруту. І знову ностальгія за дитинством. За цей день треба було дістатися Манжелії та там заночувати а звідти в Київ. А там все позаду, і дитячі стежки по сосновому лісі, і рибалка, шубушна сестричка (в дитинстві завжди все шкереберть було як ми збирались разом, стільки клопотів завдавали дорослим – тільки й встигали нас мирить).
Поїхали все ж таки по правому берегу. Краснгорівка та по трасі Київ-Харків до повороту на Рокиту хоча якщо б поїхали далі на київ в той же день були б вже вдома. А все-таки манить у мандри дорога. За Рокитою недалечко по трасі, межа районів. От там и пообідали. До Манжелії там недалечко кілометрів 50. Шлях йшов через Великі Кринки, Веселу Долину :) (асфальт там місцеві веселі долиняни походу весело розтягли :) ), Фрунзівку. І нарешті Манжелія. Ура ми добралися. Знайшли місце де колись ставили палатки. Раніше мосту там не було а була паромна переправа. Псел в Манжелії повноводний такий величенький та з швидкою течією хоча залишився майже такий же прозорий як і у Соснівці. То ми проїхавши трохи далі вниз по Пслу розклали палатку та заночували раненько бо вранці вставати було о 5-тій.
Дуже шкода що Олеся не поїхала з нами. Було б ще краще, веселіш подорожувати. Але вона відмовилась :(.
День восьмий (на Київ)
Вночі пішов чималенький дощик. Який трохи засмутив тим, що потрібно було вирішувати чекати чи їхати під дощем. Але ближче до ранку дощ закінчився і можна було їхати. Виїхали десь о шостій ранку. Дорога була чималенькою 300 км приблизно і крім того більшість дороги проходила по трасі Дніпропетровськ-Київ (лівобережна). Отже зібравшись ми вирішили не їхати на Кременчук, а поїхати через села і виїхати на трасу вже ближче до Золотоноші. Маршрут проклав нам GPS (щоб він довго жив). Манжелія-Фрунзівка-Пузикове :)-Пустовійтове-Глобине-Опришки-Сидори-Горби-Гриньки-Тимошівка. А далі трасса Р-02. Але не все так добре як здавалося. В одному місці від Опришків до Сидорів дорога спочатку була асфальтовою потім ґрунтовою а потім зникла то прийшлося вертати назад. Доїхавши до Опришків знову ми звернули в сторону траси Р-02 та в якихось лісосмуг поблизу поля сої зупинилися перекусити. А я незграбно злазивши зі скутера зачепив та зламав коліном кнопку стартера. Ото було щось!. Десь 280 км від Києва. А кікстартера нема. Так от довелось заводити як угнані автомобілі проволокою:). Хоча згодом приноровився та заводив не глядячи :).
Ну ми там все-таки пообідали і стоїмо думаємо як заводити скут. Тут проїжджає трактор виходить тракторист та почав ще питаннями задолбувати типу: «а що на них номери потрібно та права? і т .п.».
Ну покрутився і пішов. А ми обідати стали. Пообідавши почали збиратись і тут по польовій дорозі підкатує Хонда Сівік. І зупиняється. Відкривається вікно і там мужик з водієм який їхав питає:
- Що ви робите?
(ми в шоці) %)
- Стоїмо. – кажемо
- Звідки ви? (Типу «Чиих Холопы будете?»)
- Київ – кажем
- І що там в Києві?
- Революції нема 
- То ви тут революцію не робите?
- Та тут – кажем - уже до нас видно зроблена.
То він швиденько поїхав :). Мабуть жарт оцінив :).
То ми поїхали далі на Кирияківку а там на трасу. В Золотоноші заїхали в магазин за водичкою. У батька трохи відкрутилося колесо заднє, то підтягнули. Та поїхали далі. У всій Золотоноші я так і не знайшов батарейку для плеєра :(. ААА батарейки у них дефіцит. Зате як не зупинялись де там то постійно підходили і цікавилися скутерами, невже така диковинка :).
Трасою їхати було іноді дуже стрьомно. То фури потоком вітру збивають з курсу то на зустріч обганяють прямо лоб в лоб з нами. Проїжджаючи заправку біля меж областей київської та полтавської вирішили що нам вистачить бензину до Переяслава-Хмельницького від’їхали 200 метрів і у батька скінчився бензин. То долили з каністри залишки. Та поїхали до Переяслава. До Києва доїхали о 16-й годині.
Епілог
Поїздка дуже сподобалася. Все ж шкода що не поїхала з нами Олеся. Відпочинок на Пслі в Соснівці був дуже класний. Побачити родичів теж було дуже приємно. Зрозумів однозначно одну річ. Машина то просто засіб пересування із пункту А в пункт Б, швидко та з комфортом. Але ніщо не дасть такого відчуття свободи і єднання з природою крім МОТОЦИКЛА! Є такий вислів: «автомобіль везе тіло, а мотоцикл – душу» то це так!


Создан 16 авг 2009



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником